Моніторинг ЗМІ: Коментар до законопроєкту Верховної Ради України «Про захист національної та громадської безпеки, прав та свобод людини у сфері діяльності релігійних організацій»

Джерело: сайт «Христиане против войны»

Автор: докторантка Рейнського університету ім. Фрідріха Вільгельма (Бонн, Німеччина) Наталля Василевич.

Подаємо в перекладі українською мовою.

1. Міркування національної безпеки не можуть бути легітимною метою обмеження права на свободу релігії, у тому числі на свободу спільно сповідувати релігію чи переконання, а отже, і свободу релігійних організацій.

Вже в самій преамбулі законопроекту, у її першому абзаці —

ґрунтуючись на статтях 35 Конституції України, статтях 9 та 11 Європейської конвенції з прав людини, що передбачають права на свободу совісті, релігії та об’єднань та можливість обмеження відповідних прав законом на користь суспільної чи національної безпеки, захисту прав та свобод інших осіб; —

допущено серйозну помилку.

Преамбула посилається на статті 9 та 11 Європейської конвенції з прав людини, проте авторами законопроєкту помилково чи свідомо змінено вимогу статті 9 щодо обмежень права на свободу совісті, релігії та об’єднань, зокрема щодо легітимної мети таких обмежень. Стаття 11 щодо зборів та об’єднань дійсно передбачає міркування національної (чи державної) безпеки як легітимну мету обмежень, однак стаття 9 такої мети не допускає — обмежуючись з точки зору безпеки лише безпекою суспільною:

Свобода сповідувати свою релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які передбачені законом і необхідні в демократичному суспільстві на користь суспільній безпеці, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моральності або для захисту прав та свобод інших осіб. (ст.9. пар.2)

Таким чином, міжнародні стандарти прав людини захищають свободу релігії і, отже, права релігійних об’єднань навіть сильніші за свободу об’єднань загалом.

Це стосується не лише положень Європейської конвенції, а й Міжнародного пакту про громадянські та політичні права. Так, відповідно до ст. 22 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, що гарантує свободу асоціації, «національна безпека» може бути законною підставою для обмеження свободи об’єднань, проте ст. 18 того ж договору, який захищає свободу релігії, виключає цю мету.

Комітет ООН з прав людини у своєму «Зауваженні загального порядку № 22: стаття 18 (Свобода думки, совісті чи релігії)» заявляє з цього приводу:

положення пункту 3 статті 18 повинні тлумачитися суворо: не визнаються жодних підстав для встановлення обмежень, крім тих, що конкретно передбачені, навіть якщо такі обмеження дозволяються щодо інших прав, що захищаються Пактом, зокрема з міркувань державної безпеки» (пар. 8).

Важливо відзначити різницю між національною (державою) та громадською безпекою — у російськомовній літературі ці поняття, як правило, змішані і не мають чіткого розділення, громадська безпека може розглядатися як один із аспектів національної безпеки. Для того, щоб уточнити, як ці дві концепції співвідносяться в міжнародному законодавстві прав людини, необхідно звернутися до Сиракузьких принципів про положення щодо обмеження та зменшення прав у міжнародному пакті про громадянські та політичні права (1985). Таким чином, державна (національна) безпека визначається як захист «існування держави, її територіальної цілісності чи політичної незалежності проти сили чи загрози сили» (стаття 29). Спеціально зазначається, що міркування державної безпеки не можуть бути застосовані «для здійснення репресивних дій стосовно їхнього населення» (стаття 31). Що стосується громадської безпеки, то вона захищається цією концепцією «від загрози безпеки населення, його життя або фізичного здоров’я або серйозної шкоди його майну» (стаття 32).

Сиракузькі принципи про положення щодо обмеження та применшення прав у Міжнародному пакті про громадян вимагають, щоб свобода думки, совісті та релігії захищалася як право, відступ від якого не допускається, навіть під час надзвичайного стану, що загрожує життю нації (п. 58).

Європейська конвенція з прав людини встановлює межі використання обмежень щодо прав і свобод, зазначаючи, що вони «не повинні застосовуватися для інших цілей, ніж ті, для яких вони були передбачені» (ст. 18).

Як заявив Європейський суд з прав людини у своєму рішенні у справі Хасан і Чауш проти Болгарії (2000 р.), якщо йдеться про організацію релігійної громади, «якщо організаційне життя громади не було б захищене» свободою релігії та переконань, «всі інші аспекти свободи релігії окремих осіб були б уразливими» (пар. 62).

Таким чином, заявлені в преамбулі розглянутого законопроєкту обмеження, які застосовуються до свободи релігії або переконань, включаючи свободу організаційного життя громади, суперечать міжнародним стандартам прав людини.

2. Релігійні організації повинні мати право самостійно визначати свої відносини з релігійними центрами (управліннями) без втручання держави.

Другий абзац преамбули законопроєкту також містить дискримінаційне положення:

визнаючи обов’язок держави захищати право на свободу совісті та об’єднань у релігійні організації, включаючи право громадян змінювати релігію та переконання та право релігійних організацій змінювати підпорядкування релігійним центрам (управлінням), від протиправних посягань з боку будь-яких осіб, релігійних чи інших організацій, іноземних держав.

Це положення передбачає лише право громадян змінювати свою релігію чи переконання та право релігійних організацій змінювати підпорядкованість релігійних центрів (управлінь), проте нічого не говорить про захист права продовжувати сповідувати свою релігію чи переконання, яке також є невід’ємною частиною права на свободу релігії. Це зазначено у «Примітці загального порядку № 22» (ст. 5), у якому свобода мати чи приймати релігію, гарантована статтею 18 МПГПП, обов’язково передбачає свободу обирати релігію чи переконання, включаючи право змінювати свою релігію чи переконання чи дотримуватися атеїстичних поглядів, і навіть право продовжувати сповідувати свою релігію чи переконання.

Сенс права, що захищається, в тому, щоб віруючі, в індивідуальному порядку і спільно як громади (і тут необхідно ще раз підкреслити, що свобода віросповідання або переконання також захищає права громад, їхнє організаційне життя), могли без втручання держави — як іноземної, так і національної — а також інших осіб, груп та організацій самостійно визначати чи продовжувати сповідувати свою релігію чи переконання, у тому числі щодо організаційної структури або приналежності до того чи іншого центру управління, змінити свою релігію чи переконання, у тому числі і в організаційному плані, або відмовитися від них.

Це також роз’яснено у «Зауваженнях загального порядку № 22» (ст. 5):

У пункті 2 статті 18 забороняється примус, що применшує право мати або приймати релігію або переконання, включаючи застосування або загрозу застосування фізичної сили або кримінальних санкцій з метою змусити віруючих або невіруючих дотримуватися своїх релігійних переконань чи поглядів, відмовитися від своєї релігії чи змінити їх на інші.

Таким чином, права на свободу релігії або переконань гарантує також право на те, щоб окремі особи чи громади без примусу — чи це є примус насильницьким чи шляхом кримінальних санкцій — могли обирати свою релігійну приналежність. Обмеження на втручання накладається тут на будь-яку державу, однак у преамбулі йдеться лише про держави іноземні, у той час як втручання національної держави ніяк не обмежується в цьому процесі, а навпаки навіть подається як «зобов’язання держави захищати право … від протиправних посягань з боку якихось осіб, релігійних та інших організацій, іноземних держав».

3. Заборонена «колективна відповідальність» усієї релігійної організації за неправомірні дії окремих її представників.

Третій абзац преамбули законопроєкту запроваджує відповідальність одних осіб за протиправні дії, що здійснюються іншими особами:

враховуючи збройну агресію Російської Федерації проти України, підтримку цієї агресії Руською Православною Церквою (РПЦ) та зазначаючи, що численні протиправні дії РПЦ та підпорядкованих їй релігійних організацій на території України створюють загрозу громадській та національній безпеці, правам і свободам громадян України.

Справді, низка лідерів Руської Православної Церкви, а також її священнослужителів та співробітників здійснювали протиправні дії, пов’язані з підтримкою збройної агресії Російської Федерації проти України. Також і низка релігійних діячів в Україні, пов’язаних так чи інакше з Руською Православною Церквою, здійснювали протиправні дії щодо підтримки збройної агресії. Всі ці випадки повинні бути розслідувані і розглянуті неупередженим і незалежним судом і всі винні особи повинні бути притягнуті до відповідальності. Проте, преамбула відзначає не просто протиправні дії конкретних осіб та груп осіб, що належать до релігійних організацій, але дії цілих релігійних організацій, що створює цілу низку проблем, що потенційно ведуть до колективної відповідальності та обмеження в правах осіб та організацій, які не чинили протиправних дій.

Як зазначається в Інструкції з теми свободи релігії чи переконань та безпеки, виданому БДІПЛ ОБСЄ, щодо «колективної відповідальності» всієї релігійної організації за неправомірні дії окремих її представників, зазначається:

Той факт, що деякі особи здійснюють подібні дії, не означає, що вся релігійна громада чи громада, яка дотримується певних переконань, поділяє ці погляди чи виправдовує цю діяльність. У таких випадках дії та відповідальність конкретної особи/осіб та дії всієї групи завжди повинні розглядатися окремо. У зв’язку з цим питання про будь-які неправомірні дії з боку окремих членів громади має вирішуватися за допомогою кримінального, адміністративного чи цивільного провадження щодо відповідної особи, а не за допомогою заходів, спрямованих проти всієї релігійної громади чи громади, яка сповідує певні переконання.

У тих випадках, коли окремі віруючі чи групи віруючих беруть участь у злочинній чи незаконній діяльності, держави-учасниці не повинні покладати провину на громаду загалом та застосовувати санкції лише до конкретних осіб.

Таким чином, переслідування релігійної організації в рамках колективної відповідальності за дії конкретних осіб та груп осіб забороняється. Тим більше, що колективна відповідальність не може бути підставою для прийняття дискримінаційних правових норм щодо всієї громади.

4. Особам, групи осіб та організації мають право стверджувати, що є жертвами порушення прав людини та звертатися зі скаргою до суду заради захисту своїх прав.

Європейська конвенція з прав людини у своїй статті 34 зазначає:

Суд може приймати скарги від будь-якої фізичної особи, будь-якої неурядової організації або будь-якої групи приватних осіб, які стверджують, що стали жертвами порушення однієї з Високих Договірних Сторін їх прав, визнаних у цій Конвенції або в Протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються жодним чином не перешкоджати ефективному здійсненню цього права.

Стаття 1 законопроєкту, що розглядається, передбачає, що

Ніщо в цьому Законі не може тлумачитись як обмеження свободи сповідання релігії чи переконань, права на дотримання релігійної практики та ритуальних обрядів.

Таким чином, законопроєкт запроваджує імунітет на критику його норм з погляду міжнародних стандартів прав людини і фактично забороняє розглядати норми щодо свободи сповідання релігії чи переконань, якщо громадяни чи організації вважають, що вони стали жертвами порушень своїх прав у результаті ухвалення цього закону, навіть якщо такі норми можуть бути дискримінаційними. Також цей законопроєкт спрямований на обмеження діяльності експертів зі свободи релігії або переконань щодо оцінки концепції та норм закону на відповідність міжнародним стандартам у сфері прав людини, а також міжнародним зобов’язанням України у цій сфері.

5. Правові підстави для позбавлення державної реєстрації та ліквідації релігійної організації не можуть виходити за межі суворих критеріїв ч. 3 статті 18 МПГПП та ч. 2 статті 9 ЄКПЛ.

Законопроєкт передбачає заборону діяльності будь-якої релігійної організації в Україні, яка якимось чином афілійована із забороненою закордонною організацією, лише на підставі самого факту афілійованості.

Діяльність релігійних організацій (об’єднань), якимось чином афілійованих із забороненою релігійною організацією, визначеною частиною першою цієї статті, у тому числі безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об’єднання), або за наявності інших ознак, встановлених статтею 5¹ Закону України « Про свободу совісті та релігійні організації», не допускається. (Ст.2)

…

Релігійна організація (об’єднання), що діє на території України, не може мати керівний центр (управління) за межами України в державі, яка законом визнана такою, що вчинила або здійснює збройну агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України, а також входити до структури ( бути частиною) іноземної релігійної організації, діяльність якої заборонена на території України статтею 3 цього Закону, або бути афілійованою з нею. (Ст.5)

Навіть за наявності правових підстав, що відповідають вимогам ч. 3 статті 18 МПГПП та ч. 2 статті 9 ЄКПЛ, позбавлення статусу правосуб’єктності застосовується лише в крайньому випадку, після того, як порушення стануть серйозними та систематичними, і раніше вживалися інші заходи, враховуючи наслідки, які нададуть позбавлення державної реєстрації на правовий статус релігійної громади.

Спеціальний доповідач з питань свободи релігії або переконань у своїй проміжній доповіді (A/73/362) зазначав, що «позбавлення релігійної громади або громади, заснованої на переконаннях, правового статусу може мати величезні наслідки для колективних аспектів права на свободу релігії або переконань, включаючи можливість прихильників сповідувати свою віру разом з іншими, що загрожує життєздатності самої спільноти» (пар. 17).

Нечітким є критерій «афілійованості» релігійної організації з іншою релігійною організацією, що може призвести до довільного тлумачення, неприпустимого, особливо якщо брати до уваги серйозність наслідків для релігійної організації.

6. Релігійні організації мають право організовуватися відповідно до своєї власної ієрархічної та інституційної структури

У Підсумковому документі Віденської зустрічі (Третя нарада на основі положень заключного акту, що відносяться до подальших кроків після наради (у Гельсінкі)) 1989 року держави учасники Наради з безпеки та співробітництва в Європі (НБСЄ) дійшли згоди з приводу того, що для того, щоб забезпечити свободу особистості та сповідувати релігію та віру, необхідно поважати право релігійних об’єднань «організовуватися відповідно до своєї власної ієрархічної та інституційної структури».

У законопроєкті, що ж розглядається, забороняється будь-яка афіліація з іншою релігійною організацією, зокрема, Руською Православною Церквою, забороненою на підставі того, що її представники виступали на підтримку військової агресії Росії проти України:

Діяльність релігійних організацій (об’єднань), якимось чином афілійованих із забороненою релігійною організацією, визначеною частиною першою цієї статті, у тому числі безпосередньо або як складова частина іншої релігійної організації (об’єднання), або за наявності інших ознак, встановлених статтею 51 Закону України « Про свободу совісті та релігійні організації», не допускається. (Ст.2)

7. Релігійні організації мають право встановлювати та підтримувати зв’язки з окремими особами та громадами у сфері релігії та переконань на національному та міжнародному рівнях.

Декларація про ліквідацію всіх форм нетерпимості та дискримінації на основі релігії або переконань, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН, також передбачає, що (п. 6 (i)) право «встановлювати та підтримувати зв’язки з окремими особами та громадами у сфері релігії та переконань на національному та міжнародному рівнях» є невід’ємною складовою права на свободу релігії чи переконань.

Ст. 4 законопроєкту однак забороняє такі контакти:

Зв’язки та (або) контакти релігійних організацій (у тому числі релігійних громад), будь-яких юридичних осіб приватного права з іноземними релігійними організаціями, які перебувають у державі, яка законом визнана таким, що вчинила військову агресію проти України та/або тимчасово окупувала частину території України та діяльність яких заборонена на території України статтею 3 цього Закону не допускаються, крім випадків, коли вони здійснюються за наявності індивідуального погодження центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері релігії. (ст. 4. п. 4 пор. 1)

Висновок.

Таким чином, законопроєкт «Про захист національної та громадської безпеки, прав та свобод людини у сфері діяльності релігійних організацій», внесений до Верховної Ради України, покликаний обмежити право на сповідання релігії чи переконань, виходить за межі передбачених міжнародних стандартів прав людини, ставить під загрозу не просто окремі аспекти свободи релігії чи переконань, а й через ризики довільної інтерпретації понять, запровадження колективної відповідальності та наслідків ліквідації релігійних організацій чи заборони їх діяльності може призвести до підриву самих основ свободи релігії чи переконань.

Переглядів: 69

This post is also available in: Англійська