Наша спільнота – це ковток свіжого повітря на чужині — інтерв’ю настоятеля парафії УПЦ в Берліні

Настоятель парафії Української Православної Церкви на честь Усіх святих в Берліні протоієрей Димитрій Дзядевич розповів про особливості життя православних українських біженців та діаспори в Німеччині під час війни. 

— Отче, Ви служили в Херсоні, виїхали в Німеччину вже після окупації. Розкажіть про цей період, будь ласка.

— Сім років тому митрополит Іоанн Херсонський і Таврійський рукопоклав мене у священника. До 2016 року я був настоятелем храму Іоанна Воїна на території військової частини 3056 Національної гвардії України, а з 2019-го — настоятелем храму Сорока мучеників Севастійських, який знаходився біля Управління поліції Херсонської області. Те, що я служив у військовій частині, а потім біля поліції привернуло увагу до мене з боку російських спецслужб. 1 квітня одразу після служби мене забрали російські військові. Я не можу розказати усіх подробиць, але після цього мені нічого не залишалося, окрім як забрати свою сім’ю — матушку і трьох діток — і виїхати з території Херсонської області. Ми поїхали в Німеччину до сестри моєї дружини. Пізніше зі мною зв’язався отець Миколай Данилевич, і розповів, що в Берліні є віруючі Української Православної Церкви, які дуже просять створити парафію УПЦ в цьому місті. З цього розпочалася моє служіння як священника в Німеччині.

— Ви живете у Берліні чи їздите служити туди?

— Я живу за 130 км від Берліну. Слава Богу, я приїхав у Німеччину на своїй автівці, тож маю змогу їздити на кожне богослужіння — щонеділі та на двунадесяті свята. У нас згідно з офіційними даними 100 тис. українських біженців приїхали саме до Берліну і на цей момент немає змоги перебратися туди. Але на все воля Божа, ми маємо надію, що колись будемо жити ближче до храму.

— Як Ви знайшли місце і все необхідне для служіння?

— В нас є один парафіянин, який народився в Німеччині, але в нього батьки українці. Він займає дуже активну позицію — сам шукав який би храм (католицький чи протестантський) зміг би на перший час прийняти нашу українську громаду для звершення богослужінь. Такий храм – католицький знайшовся в північній частині Берліну – у дуже живописному місці, в районі Райнікендорф. Його настоятель запросив мене і наших вірян на зустріч. Ми поспілкувались і домовились про богослужіння кожної неділі.

Перш за все ми звершили тут молебень за мир в Україні, а наступної зустрічі – першу Божественну літургію. Голова Відділу зовнішніх церковних зв’язків митрополит Чернівецький і Буковинський Мелетій благословив нам Євхаристійний набір, антимінс, для мене – облачення, бо приїхав я зовсім без нічого, тільки з підрясником і хрестом.

— А хто Ваші парафіяни, звідки?

— Специфіка служіння за кордоном така, що люди дуже різні. Серед наших парафіян є біженці фактично з усієї України — це Київська, Луганська, Херсонська, Миколаївська, Одеська області.

Багато з них розповідали, як вони під обстрілами вже прощалися з життям, але на все воля Божа, і вони змогли виїхати – і з Бучі, і з Херсонської та з Луганської областей. Деякі біженці з Донбасу залишили рідні домівки ще в 2014 році. Вони самі себе називають «біженці 2.0», тобто подвійні. Таких історій дуже багато, вони чимось схожі одна на одну, але всі переповнені болем, плачем і печаллю.

Є серед парафіян і ті, хто вже давно живе у Німеччині, а є ті, хто працюють тут, але не на постійній основі. Мабуть, найбільш численними є прихожани із Чернівецької області, які тут на заробітках, і більшість з них були в Берліні ще до початку війни.

Є російськомовні парафіяни, є україномовні, є і росіяни, які не можуть ходити до Руської Церкви після початку війни. Берлін – багатомільйонне місто, і є люди, які більше ніж дві години добираються до храму.

І у цьому була певна складність. Коли я був настоятелем храму в Херсоні, то практично всіх знав чи бачив ще з дитинства, всі ми жили в одному районі. Але тут, як ніде, відчувається, що саме священник має бути тим, хто сіє любов — немає значення з якої ти частини України, якою мовою спілкуєшся, тільки одне важливе — це віра у Господа Іісуса Христа. А ще постійне нагадування про те, що Церква – це не є суспільство однодумців, Церква – це Тіло Христове, до Якого може приєднатися кожна людина. Як казав апостол Павел, у Христі немає ані іудея, ані еліна, а всі єдині (Гал. 3:28).

— Численна громада у вас?

— У нашому храмі на честь Усіх святих богослужіння звершується тільки чотири місяці. Я вважаю, що це досить молода парафія, але її численність постійно зростає. На недільні служби зараз приходить приблизно 100 людей. Уже було три Хрещення — нові християни увійшли до Тіла Церкви. З кожним богослужінням кількість людей збільшується.

І треба сказати, що немає тих, хто випадково потрапив в храм. Наші віруючі були, чи, вірніше сказати, є в Україні прихожанами якогось храму. У нас спільнота дуже віруючих людей. Тільки 15 пономарів – дітей, хлопців, які допомагають мені на службі. Є багато дівчаток також.

Серед наших парафіян є учитель вокалу, який займався цим професійно в Україні. Ми вже домовилися з ним організувати дитячий хор на Різдво. Якщо Бог благословить, то проведемо на нашій парафії вечір колядок, на який ми хочемо запросити не тільки всіх українців, які живуть у Берліні, а й жителів Німеччини, німецьких політиків. Ми хочемо поділитися духом Різдва та українською автентичністю через наші мелодійні колядки.

— Нещодавно вас вже відвідував Голова північного округу Райнікендорф пан Уве Брокхаузен. Чим викликаний його інтерес до вашої громади?

— Ми з паном Уве познайомились на вечері молитви за Україну і я його запросив до нас на парафію. Мені здається, що його візит — надважлива подія не тільки для нашої парафії, а, можна сказати, для всієї України, тому що він голова району, який нараховує 260 тис. людей — це  більше ніж населення Херсону.

Він був у нас на службі з першої хвилини до останньої. Коли лунала молитва за мир в Україні, став разом з усіма на коліна.

Після богослужіння ми висловили подяку пану Уве, подарували ікону. Він звернувся до наших прихожан зі словом підтримки та побажав у першу чергу миру в Україні. А ще побажав, щоб кожен українець, який знаходиться в Берліні, відчував себе в безпеці.

Я вважаю, що його приклад — це камертон для всіх західних політиків.

— Як вам там живеться?

—  Я ніколи раніше не замислювався, але зараз чітко зрозумів, що в українській мові є дуже влучне слово: “чужина”. Ми знаходимось на чужині і дуже гостро це відчуваємо.

Є свої складності, але  нас підтримали інші Помісні Церкви. Першим нас підтримав Антіохійський єпископ Ханна Гайкал. Він нас запросив до себе і висловив свою радість з приводу створення української парафії. Також підтримав нас священник Румунської Церкви в Берліні протоієрей Климент Лодроман. Отримали підтримку ми й від настоятеля македонського храму тут.

А головне — це наші зібрання на спільні богослужіння, коли ми хоч трішки можемо відчути себе як вдома. Ми можемо помолитися і після служби зібратися, попити чай, поспілкуватися. Ніхто, окрім нас самих, не може так добре зрозуміти біль одне одного. У всіх лишилися рідні в Україні, ті, хто захищає нашу Батьківщину, є ті, хто померли на цій війні. Тому наш храм і наша спільнота – це як ковток свіжого повітря на чужині.

— Ви підтримуєте зв’язок з іншими українцями?

— На парафії ми збираємо речі й в першу чергу один одному передаємо – тим, хто має потребу — біженці, багатодітні сім’ї. В кожного є рідні, які потребують допомоги – ми стараємось допомагати їм адресно. Також ми збирали кошти та передавали речі волонтерській організації Берліну, яка займається українськими біженцями.

Читайте також: Українські парафії закордоном допомагають біженцям з України

— Така собі взаємодопомога?

— Так. Після служби ми читаємо Євангеліє, п’ємо чай, знайомимось, спілкуємось один з одним, дуже активна вайбер-група у нас — коли комусь щось потрібно чи хтось має чим поділитися, пишуть туди.

У нас є парафіянка, у її подруги загинула дитина. Вона з того часу збирає всі імена загиблих дітей в Україні. Ми молимось за них на Літургії, на панахиді… На жаль, ця папка увесь час поповнюється.

Я хочу сказати, що хоч ми й не так давно служимо, але вже стали однією сім’єю, в якій відчувається дух Христовий, дух любові.

— Біда об’єднує і чужина… А які потреби ще є у біженців, у вас?

— Гострих проблем немає, тому що Німеччина має дуже потужну систему підтримки – як мінімум з голоду нікому не дасть померти. Крім того, як я сказав раніше, ми один одному допомагаємо. Щобільше, розвиваємось потроху як православна громада. В католицькому храмі, в якому ми служимо, немає ікон, тієї атмосфери, до якої ми звикли. Є священники, які як подарунок передають облачення, хтось передає літературу, самі збираємо гроші, на які вже купили богослужбове Євангеліє.

— Які слова підтримки ви кажете своїм парафіянам та що б побажали всім українцям?

— В молитві за мир в Україні ми кажемо: “так, Господи, ми грішні й за наші гріхи ми страждаємо, але як ти зберіг Ніневію, так і нас збережи, бо ми каємось у своїх гріхах, але й укріпи руки наших воїнів, як укріпив руки Ісуса Навина на Амаліка”, щоб вони здобули перемогу на злом. Кожна віруюча людина має зрозуміти, що чорне – це чорне, що зло – це зло і ні в якому разі не називати чорне білим. Ми маємо засуджувати війну та те, що коїться і молити Бога, щоб він поскоріше дарував довгоочікуваний мир на нашій землі.

Спілкувалася Валентина Гордійчук

Регулярні Літургії звершуються щонеділі о 10:00 за адресою:
Zabel-Krüger-Damm 219, 13469 Berlin
Контакти протоієрея Димитрія Дзядевича:
телефон: +49 1512 8404606; +380 95 305 6810 (WhatsApp, Viber).
Група парафії у соціальній мережі Facebook: https://www.facebook.com/UkrainianChurchBerlin.

Нагадаємо, що Помісний Собор УПЦ від 27.05.2022 в Постанові заявив про необхідність «і надалі розвивати місію за кордоном серед православних українців задля збереження ними своєї віри, культури, мови та православної ідентичності».

Докладніше про це рішення та місію УПЦ закордоном розповів в інтерв’ю заступник Голови Відділу зовнішніх церковних зв’язків УПЦ протоієрей Миколай Данилевич.

За матеріалами Інформаційно-просвітницького відділу УПЦ

Переглядів: 19

Перейти до панелі інструментів