Коментар ВЗЦЗ УПЦ з приводу річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну

Коментар Відділу зовнішніх церковних зв’язків Української Православної Церкви 

з приводу річниці повномасштабного вторгнення Росії в Україну 

Минає рік з початку повномасштабного віроломного вторгнення російських військ на територію України. Війна, яку розпочала Російська Федерація проти нашої Батьківщини, принесла нам багато горя: десятки тисяч загиблих, зруйновані міста, мільйони біженців.

Початок війни застав нашого Предстоятеля – Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Онуфрія у Чернівцях. Отримавши страшні новини, в перші години того трагічного ранку Блаженнійший одразу ж вирушив до Києва. Своє перше звернення до народу України з закликом до захисту Батьківщини наш Предстоятель підготував дорогою до столиці. Прибувши до Києва, того ж дня Блаженніший ще раз звернувся до народу вже у відео-форматі. В словах Глави Української Православної Церкви, з-поміж іншого, був заклик, адресований і до російського президента з вимогою негайно припинити жахливе кровопролиття. Однак, цей заклик залишився непочутим.

Таким чином, вже в перші години й дні війни наша Церква, в особі свого Предстоятеля, а також духовенства і мирян, однозначно і безкомпромісно стала на захист Батьківщини, що є обов’язком для кожного громадянина. Ця наша загальноцерковна принципова позиція і наша перша реакція на трагічні події фактично спростувала всі штучні звинувачення та наклепи, які роками звучали у ЗМІ на адресу Української Православної Церкви в нібито не патріотизмі, в очікуванні ворога, тощо. Іншими словами, сама війна винесла вирок такій пропаганді і всім тим, хто її формував. Реальність показала іншу картину, й проявила справжню позицію нашої Церкви, на противагу штучно створеним ідеологічним штампам, при чому як всередині країни, так і з-поза її меж.

Протягом року війни було багато звернень і заяв як від Священного Синоду, так і від окремих єпископів, духовенства і рядових вірян на підтримку нашої країни, захисту її незалежності та з вірою в нашу перемогу. І це були не лише слова. Віряни і духовенство нашої Церкви, від першого дня війни і до сьогодні, знаходяться хто на передовій – зі зброєю в руках, хто в тилу – в храмах за молитвою, хто на складах – за збором та сортуванням гуманітарної допомоги, а хто у лікарнях та госпіталях – за доглядом поранених.

Що допомогло нам вижити в ті перші трагічні дні? Єдність і консолідація народу. В своєму першому зверненні на початку війни Блаженнійший Митрополит Онуфрій закликав «забути взаємні чвари і непорозуміння та об’єднатися любов’ю до Бога і до нашої Батьківщини». Подібними були й слова перших осіб держави, які тоді у відповідь на намагання окремих сил розхитати ситуацію в релігійній сфері країни, справедливо говорили, що заклики до погромів та спекуляції навколо «російської церкви» в Україні спрямовані на розкол суспільства і є вигідними ворогу. В той перший період війни всім нам важливо було зрозуміти, що ми всі є українцями, що ми є єдині, що немає «правильних» і «неправильних» українців, як про це ще перед війною часто говорив наш Президент Володимир Зеленський.

Однак, коли перша гостра фаза війни минула, і зокрема була знята загроза захоплення Києва, а російські війська змушені були відступити від столиці, риторика багатьох політиків та державних діячів почала змінюватися. Поступово, починаючи з літа минулого року, а з особливою силою восени у ЗМІ знову гучно залунала риторика про «московських попів», знову вчиняються спроби розпалити ворожнечу на релігійному ґрунті всередині нашої країни, знову почалися інформаційні спекуляції, під впливом яких наша влада починає схилятися до прийняття певних деструктивних рішень. Відновилися захоплення наших храмів. Народ знову почали ділити зсередини.

А тому сьогодні для нас, як ніколи, важливо, через збереження міжконфесійного миру в Україні, зберегти єдність українського народу. Українська Православна Церква відкрита до діалогу з державною владою, засуджує будь-які спроби розпалювання ворожнечі на релігійному ґрунті, як і прояви колабораціонізму. Прикро, але слід визнати, що окремі члени нашої Церкви вчинили такі порушення. Вважаємо, що такі випадки мають ретельно розслідуватися та неупереджено розглядатися в судах. В той самий час наголошуємо, що в правовій демократичній державі, якою прагне бути Україна, є неприпустимим безпідставне звинувачення мільйонів вірних нашої Церкви у колабораціонізмі або державній зраді.

Огульні звинувачення Української Православної Церкви у державній зраді, так само як і намагання заборонити Церкву з мільйонами вірних, руйнують нашу єдність. Віряни і духовенство нашої Церкви є невід’ємною частиною українського народу. А тому сьогодні, через рік після початку цієї жахливої війни, усі ми маємо чітко усвідомити, що протиставлення українців за релігійною ознакою є неприпустимим. Це послаблює нас зсередини та підсилює ворога.

Намагання сформувати в українському суспільстві думку про те, що Українська Православна Церква як така нібито працює на ворога – це ніщо інше, як спроба знецінити весь позитивний внесок тих громадян, які є нашими вірянами. Спроби змінити назву нашої Церкви на «російську церкву в Україні» дорівнюють асоціюванню з агресором мільйонів українців, які є нашою паствою. Штучне ототожнення Української Православної Церкви з Росією – це свідоме підігрування ворогу у справі виправдання його військової агресії на нашій землі. Тому, вважаємо, що подібна риторика не повинна мати місця в нашому суспільстві і має бути викорінена, як така, що роз’єднує українців.

Гірко й прикро також спостерігати, як сьогодні деякі християнські конфесії, користуючись кон’юнктурою, вже почали ділити між собою наші храми і святині як в столиці, так і в регіонах. Не гарно все це виглядає, не по-християнськи. Зараз не час ділити храми. Зараз час в них посилено молитися. Християнам різних конфесій в Україні сьогодні, в ці часи біди народу нашого, не слід робити нічого такого, що б завдавало болю і кривдило один одного.

Війна змінила і нашу Церкву. В травні 2022 року ми провели Помісний Собор, де прийняли низку рішень, які свідчать про нашу повну самостійність. Ці рішення стали реакцією на позицію керівництва Московської патріархії щодо війни в Україні, яку ми категорично не розділяємо і від якої відмежовуємося, а також стали відповіддю на нові пастирські виклики, які постали перед нашою Церквою. При цьому ми не переступили меж канонів Церкви, відмежувавшись від тих, хто підтримує війну проти нашого народу. Цей складний процес вимагає поступових кроків та виважених дій. Хотілося б, щоб ці рішення були шансом на встановлення спокою в релігійній сфері нашої країни, зокрема між православними, і щоб згодом в якійсь перспективі це могло б сприяти відновленню церковної єдності. А тому нам хотілося б очікувати розуміння та підтримки від Держави і суспільства, а не пошуків у наших документах якихось висловів, які нібито дають підґрунтя для упередженого ставлення до Української Православної Церкви.

Рік, який минув, показав, що українці здатні об’єднуватися та спільно захищати власну державу. Цей рік засвідчив, що наша Українська Православна Церква підтвердила свій статус саме як Української, незважаючи на очікування зі сторони  критиків та опонентів з різних сторін. Але одночасно цей рік показав, що у нашому суспільстві є значний потенціал до розділення, який ми маємо подолати через зусилля до спільного захисту наших цінностей.

Українська держава в усі роки незалежності була міцна саме своєю різноманітністю. Ми звикли жити у розмаїтті культур, свободі думок в засобах масової інформації, в політичній конкуренції. Неодмінною складовою нашого різноманіття є і конфесійний мир між християнськими церквами та іншими релігійними спільнотами. Саме цю єдність у різноманітності захищають сьогодні наші воїни на передовій. Саме ця єдність у різноманітності має бути основою відбудови України після завершення цієї страшної війни.

Сьогодні, як і рік тому, ми ще раз хочемо висловити підтримку нашій країні і нашому Президенту. Українська Православна Церква підносить молитви за всіх, хто бореться за незалежність та територіальну цілісність нашої країни.

Висловлюємо співчуття тим, у кого на війні загинули або були поранені близькі. Співчуваємо тим, хто вимушено залишив країну або ж змушений був стати внутрішнім переселенцем в Україні. Дякуємо всім тим службам і волонтерам, які рятували людей та підтримували їх у скрутних життєвих обставинах. Наша Церква молиться за усіх людей, які допомагають своїм ближнім та потребуючим в ці скрутні часи.

Бажаємо всім нам мужності, терпіння, віри та надії на добрі часи, які неодмінно настануть. «А надія не осоромить» (Рим. 5:5).

Переглядів: 721

This post is also available in: Англійська