Митрополит Пірейський Серафим обґрунтував, чому «ПЦУ» канонічно не існує

Митрополит Пірейський, ієрарх Елладської Православної Церкви Серафим (Мендзелопулос), відомий як фахівець з церковно-канонічного права, вважає, що з канонічної точки зору такої Церкви, як «ПЦУ» не існує, а вся її «ієрархія» — нерукопокладені миряни, повідомило грецьке видання «Ромфея» 13 жовтня 2019 року з посиланням на сайт Пірейської митрополії.

Нижче публікуємо текст митрополита Серафима у перекладі з грецької мови:

“Богоотець і пророк Давид молитовно звертається до Всеблагого Бога і пропонує Йому свого роду «договір» або «угоду», кажучи: «Визволи мене від наклепів людських, і збережу заповіді Твої» ( Пс . 118, 134).
Ці слова мають неминущу цінність і можуть застосовуватися в будь-яку історичну епоху. Викликає глибоке обурення той факт, що наше смирення був єдиним митрополитом, який під час вчорашнього позачергового Архієрейського Собору в зв’язку з українською кризою здав свою доповідь для включення його в Протоколи Архієрейського Собору (ця багатосторінкова доповідь вже була опублікована раніше, 12.09. 2019 р, під заголовком: «Українське питання: істинне канонічне засвідчення. Встановлення істини. Рішення»). Потім ми виступили в усній формі з докладним аналізом цієї доповіді та з поясненням канонічного базису, яким слід керуватися при розгляді питання про автокефалію.

Звертаючись до священних канонів та канонічного порядку нашої Церкви, ми повністю спростували безпідставний і несумлінний висновок синодальної комісії по канонічним питанням, який прийняв в повному обсязі Блаженніший Архієпископ Афінський і всієї Еллади Ієронім на Архієрейському соборі, а саме, що нібито, згідно 9-му і 17-му правилам Четвертого Вселенського Собору Всесвятейшій Вселенський Патріарх має привілей «приймати апеляції» у архієреїв всіх інших Помісних Церков. Абсолютно очевидно, що подібне твердження недійсно, оскільки дані правила наділяють паралельною юрисдикцією екзарха діоцезу (сьогодні це Предстоятель кожного патріаршого собору) і Вселенського Патріарха. Святий П’ято-Шостий Вселенський Собор, вибірково затвердивший деякі правила Карфагенського собору, раз і назавжди вирішив це питання.

Відповідно, я роз’яснив Архієрейському собору, що Священний Синод Вселенського Патріархату, не маючи належної юрисдикції та канонічної компетенції прийняв безапеляційне і остаточне рішення по відновленні в архієрейському достоїнстві колишніх кліриків, а тепер уже мирян, так як вони були позбавлені священного сану патріаршим собором Руської Церкви. Дані рішення НЕДІЙСНІ, оскільки вони були прийняті органом, який не має на те канонічної компетенції, і залишаться НЕДІЙСНИМИ назавжди, скільки б не минуло років, оскільки в Церкві Христовій не діє принцип de facto, а тільки лише de jure.

Звідси, на законних і канонічних підставах, слідує, що так званий «Об’єднавчий собор» також є НЕДІЙСНИМ, тому що в ньому брали участь люди, які не мають священного сану, а тому НЕДІЙСНЕ і надання статусу автокефалії цій канонічно неіснуючій «церковній» структурі.

Після того, як ми розповіли про канонічну неспроможність, яку деякі намагаються спростувати, посилаючись на історію Елладської Церкви в епоху Оттоманської імперії і на особливі повноваження Константинопольського Патріарха тієї епохи («рум міллет»), але при цьому мовчать про канонічний порядок нашої Церкви, установлений на Святих Вселенських Соборах, я почав вимагати у Архієрейського собору Елладської Церкви скликати Всеправославний Собор і звернутися до Предстоятелів усіх Автокефальних Православних Церков, щоб вирішити цю найскладнішу проблему, яка, на жаль, безпосередньо пов’язана з геополітичною і геостратегічною ситуацією в світі.

У той же час, ми вказали на помилковість дій синодальної комісії по міжправославним і міжхристиянським відносинам, оскільки вона не представила Постійному Священному Синоду, Блаженнішому Голові і ієрархам Елладської Церкви доповідь щодо того, що думають з цього питання інші Автокефальні Православні Церкви, і прогноз наслідків, які може спричинити за собою визнання нами цієї автокефалії для єдності Церкви, а саме припинення спілкування з Руською Церквою і визнання Нею старостильників Греції.

При цьому, я відповів голові комісії з догматичних і канонічних питань, що для митрополита Онуфрія було абсолютно неможливим брати участь в так званому «Об’єднавчому соборі», точно так ж, як для Архієпископа Афінського було б неможливо сослужити з самозваним « Архієпископом Афінським » Парфенієм Везіреасом, знятим з сану дияконом, колишнім кліриком Елладської Церкви.

Таким чином, я був єдиним доповідачем, який говорив по суті питання. На жаль, я покинув зал засідань, оскільки подумав, що сесія закінчилася, і не знаходився там під час складання комюніке для преси. І, можливо, через непорозуміння прес-комітет, що складався з трьох чоловік, не вказав, що не сім, а вісім учасників Архієрейського собору попросили відкласти прийняття рішення по цій складній проблемі. Крім того, слід було вказати, що тільки наше смирення зажадало негайного скликання Всеправославного собору, під час якого канонічна Церква України під омофором митрополита Онуфрія мала б можливість і взяла б на себе відповідальність за воцерковлення знятих з сану, відлучених від Церкви і нерукоположенних псевдо-кліриків з розкольницьких структур України. Це сприяло б відновленню миру в цій багатостраждальній країні, Церква якої, згідно з її власним твердженням, є абсолютно автономною від Руської Церкви.

Отже, опублікована інформація не відображає істину, оскільки я ніколи не підтримував пропозицію Блаженнішого про визнання автокефалії цієї недійсної і канонічно неіснуючої «церкви», створеної на Україні. Було задокументовано, що я сміливо висловлював свою думку і говорив про те, що нам пропонується визнати недійсні церковні акти, які руйнують єдність Церкви. Також я попередив про можливі трагічні наслідки, які можна передбачити вже зараз.

На закінчення, я заявив, що оскільки питання надання автокефалії має скоріше адміністративний характер і не відноситься до області застосування православної акривії в питаннях віри, особисто я ніколи не стану робити дій, які можуть порушити єдність єпископату Елладської Церкви, як я вчинив би в разі екуменічного інтеркоммуніона, застосовуючи 15-е правило Двукратного собору, оскільки це було б нерозумною і антицерковною дією. Таким чином, я протестую проти всіх зловмисних коментарів, які були написані з метою дезінформації або по незнанню.

Втім, будь-хто може знайти в протоколах відбувшогося вчора Архієрейського собору ЕПЦ текст моєї доповіді, який приводиться нижче без будь-яких змін, в тому вигляді, в якому він прозвучав публічно.

Архієрейському Собору
Елладської Церкви
АФІНИ

Ваше Блаженство,
Ваші Преосвященства,

1. Абсолютною перед Богом відповідальністю всіх єпископів і пресвітерів Церкви являється збереження і нерозхитування Її канонічної, еклезіологічної і літургійної єдності – найвищої цінності, згідно Первосвященицькій молитві Основателя Церкви, Господа, молящого: «Отче Святий! збережи їх в ім’я Твоє, тих, яких Ти Мені дав, щоб вони були єдині, як і Ми»(Ін. 17, 11).

Але ця єдність має визначатися ясною вказівкою Господа – «як і Ми», яке означає, що прообразом цієї єдності є Триєдиний Бог. Як єдині і ідентичні три іпостасі Всесвятого Бога, так і ми повністю, істинно, справедливо і з невимовною любов’ю повинні підтримувати єдність віри «в союзі миру» (Еф. 4, 3).

Таким чином, єдність, яка не має прообразу «як і Ми» Триєдиного Бога і заснована на брехні, насильстві та порушенні заповідей Пресвятого Духа, а також божественних і священних канонів, що намагається здійснити сьогодні синкретичний екуменізм, є порушенням істини і прилученням до світу тління і смерті.

Показовим є святоотцівський вислів з в. Іоанна Златоуста про те, що навіть мучеництво – найкраща демонстрація відданості і любові до Бога – не може змити злочин розколу і єресі: «Розколу навіть кров мучеництва не змиває».

Єдність тіла Церкви, яка, згідно прекрасному визначенню апостола Павла, є тілом Христовим з Главою Його (Еф. 1, 22-23) – це цінність, яка не підлягає обговоренню, і тому єресь етнофілетизму і розділення церковної єдності являють канонічним злочином.

Отже, будь-який церковний рух, який хоч як-небудь ображає єдність тіла Церкви, – це відхилення, за яке буде дана відповідь перед лицем Творця Церкви і Господа нашого.

У розглянутому нами випадку абсолютно необгрунтовано звучить твердження про те, що єдність Церкви досягається шляхом «відновлення» і входження в Неї непокаявшихся, скинутих, підданих анафемі і нерукоположених відщепенців і розкольників, шляхом скликання так званих «парафіяльних зборів». Про яке зміцнення єдності може йти мова, якщо ця ж подія веде до припинення церковного спілкування з 12 500 канонічними церковними одиницями-парафіями і 100 канонічними митрополитами України, а також з Патріархатом, що налічує 270 митрополитів і єпископів і більш ніж 250 000 000 віруючих? Тим більше, в даний час, коли чернець Філарет (Денисенко) приступив до реорганізації Київського псевдо-патріархату, по недавньому рішенню українського суду, який наклав заборону на його ліквідацію, розпочату його «внуками»!!!

2. Я підписався під оригінальним 01.09.2019 р. текстом завжди проникливого, який добре знає факти, що володіє глибокою розсудливістю автора – його високопреподобія ієромонаха Дамаскіна Святогорца (Св. Келія Філадельфа), правильно виклавшого геополітичні аспекти цієї проблеми. При цьому, слід додати, що Євроатлантичний блок, який спільними зусиллями намагається задушити Російську Федерацію, розробив план відрізання її від так званих «теплих морів», з встановленням протекторату над країнами Балтики, Молдовою, Україною, Грузією і Азербайджаном, що «змусило»Російську Федерацію військовим шляхом захопити і «приєднати»Крим, щоб мати вихід через Азовське море в Середземне для реалізації своїх інтересів на Близькому Сході.

Зовсім очевидно, що величезна російська держава не може обійтися тільки двома великими портами: Архангельським у Полярного кола і Владивостоком в Тихому океані навпроти японських островів.

Таким чином, в українському питанні Православна Церква була використана як інструмент, про що свідчать періодичні заяви державних керівників США, в тому числі привітання держсекретаря США Майка Помпео в зв’язку з наданням автокефалії так званій «Православній Церкві України» . Ця подія не має прецеденту – щоб з приводу сугубо церковного діяння приносив вітання Міністр закордонних справ США!

Звичайно, грецький народ засмучує і необдумана російська зовнішня політика – підтримка одвічного ворога грецької нації і православних народів Балкан – турецького ісламського імперіалізму, який вона не тільки оснащує суперсучасними системами зброї, але і покращує його ядерну силу будівництвом трьох атомних електростанцій. Ми не забуваємо про не маючі терміну давності поступки наших православних руських «братів»: від Орловських (1770) до Великої Болгарії по Сан-Стефанському договору (1877-1878), від Священного Союзу (1815) до Палестинського товариства (1882), яке захоплювало святині у Грецького Православного Патріархату на Святій Землі, від озброєння Леніним Кемаля Ататюрка і четів для геноциду понтійського і малоазійського грекомовного населення до нинішньої ворожої поведінки Російської Федерації в частині озброєння Туреччини і її ядерної модернізації.

Хіба не міг би президент Путін і велика Російська Федерація створити одну могутню православну лінію на противагу Євроатлантичному блоку і Сіоністам, які за ним ховаються, і одним дзвінком захистити першопрестольний – по священними канонами Церкви – Вселенський Патріархат від лютої Турції, щоб відкрилася богословська школа в Халки, відновилася літургійна діяльність в храмі Святої Софії – місці поклоніння всіх православних християн, або ходатайствувати про те, щоб Туреччина визнала Вселенський Патріархат міжнародною юридичною особою, щоб йому повернули славні святі храми, що раніше належали мученицькій ромейській нації, звернені в мечеті? Ми не можемо забути ні всього цього, ні розповзаючоїсь омани про «третій Рим» або теорії « білих клобуків », але, як би там не було, ми не можемо на рівні Церкви словом і ділом брати участь в руйнуванні церковної єдності православних автокефальних церков.

3. Я стежу, як сказав на початку, за текстами і публічнними повідомленнями високопреосвященних митрополитів, вчених і поважних професорів і інших діячів, які публікуються. Деякі посилаються на прецеденти антиканонічних церковних дій, коли Константинопольський Патріарх був главою православного населення всієї Османської імперії (т. н. «рум міллет»), а також на відомі 3, 4 і 5 правила Помісного Сардікійского собору. Інші заявляють, що Церква, як Хранитель Благодаті, не підлягає обмеженням, або що існує канонічна можливість врегулювати цю проблему з використанням ікономії, а не акривії, або що за допомогою відкликання Діяння Патріарха Діонісія IV від 1686 року сьогодні, 300 років потому, змінився канонічний статус України. Треті намагаються витягти аргументи з османського полону грецької нації і Церкви, або говорять, що єдиною умовою для автокефалії є покаяння, яке дозволяє відновити розкольників і сектантів в священному сані. Деякі висувають як аргумент право на надання статусу автокефалії, яке, безумовно, має Вселенський Патріарх, або заявляють, що у нас нібито немає канонічного права судити рішення Священного Синоду Вселенського Патріархату, а лише обов’язок виконувати його. Але виконуючи таке рішення , ми станемо посібниками незаконного діяння (що я доведу нижче), яке руйнує єдність Церкви, оскільки не дотримуються основні умови, необхідні для вирішення цього питання, а саме:

– принцип поваги до тотожності покарань, одному з чотирьох звязуючих елементів для єдності православних автокефальних церков (а. Загальна чаша; б. Диптихи; в. Мирні грамоти; г. Тотожність покарань), і
принцип канонічної юрисдикції по конкретних справах.

Деякі навмисно або ненавмисно недооцінюють ці умови, необхідні для вирішення такої заплутаної проблеми, яка, втім, була вирішена нашою святішою Церквою на Шостому Трульському Вселенському Соборі в 691 р. н. е., при Юстиніані II Ринотміті, який своїм 2-м правилом знову підтвердив прийняті в Карфагені в 424 р. священні канони на предмет церковної юрисдикції.

Тут необхідно сказати, що в нашій Святій Церкві не може бути мови про звичайне мирське право, тому що закон Церкви витікає з Одкровення Живого Бога, який є воплощена Істина, згідно Його проповіді: «Я дорога, і правда, і життя» (Ін, 14, 6), і з натхнення Всесвятого і Тайнозвершувача Духа, який в день П’ятидесятниці зійшов в Церкві і в Ній перебуває, згідно правдивим запевненням Господа: «Дух істини наставить вас на всяку істину» (Ін. 16, 13).

Таким чином, закон Церкви не є результатом людської правотворчості і сприйняття, але виходить з відкрившогося Євангельського закону, правил Вселенських Соборів і тих помісних, які були визнані Вселенськими соборами, а також правил Святих Богоносних отців.

Навіть якщо ми припустимо, що в Україні раніше мала місце паралельна канонічна юрисдикція і Вселенський Патріархат мав повноваження поруч з Руською Церквою внаслідок того, що 1686 р. «опікунство» над Україною було передано Руській Церкві, ця паралельна юрисдикція і повноваження припинилися, коли Руською Церквою була почата й завершена канонічна процедура. Цей факт був визнаний і Поважним Вселенським Патріархом Варфоломієм в Патріаршому листі № 1203 / 29.08.1999 на адресу блаженного Патріарха Московського Алексія, яке я процитую нижче.

4. Звичайно, Вселенський Константинопольский Патріархат, згідно з канонічному праву Православної Кафолічної Церкви, має відповідно до божественних і святих 3-го правила Другого Вселенського Собору і 28-го правила Четвертого Вселенського Собору предстоятельство честі серед Патріарших Престолів, після Престолу найстарішого Риму в древній Нероздільній Церкві.

А після розколу і відпадання від Неї Престолу старійшого Риму, який, на жаль, впав у всеєресь папизму, губительну для західного християнства (релігійні війни, інквізиція, реформація, атеїзм, нігілізм), він стає першим за статусом Престолом в Єдиній Святій Соборнії і Апостольськії Церкві та має канонічне і законне право на почесне головування серед Православних Автокефальних Церков. Вселенський Патріарх, як перший серед рівних (primus inter pares) очолює роботу Вселенських Соборів, які скликаються, і, виходячи з цього, координує Помісні Православні Церкви. Як це історично склалося по всьому світу, він надає автокефалії та автономії церковним структурам, за умови схвалення відповідних рішень будь-яким з Вселенських Соборів, які скикаються.

Вищенаведене діє ще і тому, що до цих пір не було досягнуто (і, головним чином, з вини Руської Церкви) спільне рішення Православних Автокефальних Церков щодо процедури прийняття автокефалії та автономії, яке обговорюється вже більше п’ятидесяти років і передбачає прохання від імені церковної структури, яка бажає отримати автокефалію, згода Матері-Церкви і дозвіл інших Автокефальних Православних Церков.

Згідно з цими постановами, Вселенський Патріархат може надати автокефалію церковній структурі, яка її просить й при цьому відповідає належним канонічним умовам. Однак у випадку з Україною, яка є окремою державою, канонічне право вимагати надання статусу автокефалії мала тільки канонічна церква у відповідності до 17-го правила Четвертого Вселенського Собору, де говориться: «Якщо царською владою знову устроєний, або надалі устроєним буде місто, то розпреділення церковних приходів хай слідує за цивільним та земським порядком».

Тут слід зробити особливий акцент на тому, що сама канонічна церковна структура країни, яка за рішенням Вселенського Патріарха Діонісія II управляється Московським Патріархатом з 1686 року і сьогодні має автономний статус, наданий Руською Церквою, що не бажає і не прагне до проголошення себе автокефальною церквою.

Тому ніяк не можна порівнювати автокефалію, надану схизматикам і сектантам України, з тим, як надавався канонічний статус автокефалії з боку Вселенського Патріархату для канонічних Церков Греції, Сербії, Болгарії, Румунії, Польщі, Албанії, а також Чехії та Словаччини.

Автокефалії для Української Православної Церкви бажали прозахідний колишній президент країни Петро Порошенко, Рада і дві розкольницькі структури. Перша з них – це так звана «Українська Православна Церква Київського Патріархату» (УПЦ КП), яка відкололася в 1992 році від Московського Патріархату, після чого її клірики зазнали серйозних канонічних заборон і були анафемовані Московським Патріархатом. На чолі цього угруповання – позбавлений сану і анафемований колишній митрополит Київський, монах Філарет (Денисенко). Друга структура називається «Українською Автокефальною Православною Церквою» (УАПЦ). Вона була заснована в 1921 році радянською владою, на чолі з псевдоєпископом Василем Липківським, «рукоположеним» священиками і… мирянами!!! За співпрацю з нацистськими окупантами УАПЦ піддалася гонінню і створила нібито «катакомбну церкву». У наслідку, в 1980 році, вона відродилась на чолі з самопроголошеним «Патріархом» Мстиславом (Скрипником), який раніше проживав на Заході. На момент «Об’єднавчого Собору» нею керував самопроголошений «митрополит Київський і всієї України» Макарій (Малетич), колишній священик Руської Церкви, де він був позбавлений сану. А потім його «висвятив» в псевдоєпископа позбавлений сану диякон Віктор Чекалін, трагічна фігура з «багатим» минулим: «православний» псевдоєпископ, уніат, євангеліст, пастор, осудженим судом педераст, який одержує пенсію як психічно хворий.

Почесний Вселенський Патріархат «відновив» в канонічному сані ці дві розкольницькі «церковні» структури з їх головами, чий канонічний статус не визнаний і по цей день жодною з Православних Церков.

Зокрема, монах Філарет (Денисенко), будучи священиком Московського Патріархату в якості митрополита Київського, був позбавлений в 1992 році, як було сказано раніше, свого високого священного сану, а потім анафемований за учинення розколу і інші антиканонічні діяння (не зберігав целомудрія), а другий (Макарій Малетич) взагалі не має канонічного єпископського рукоположення, як уже було показано вище.

Потім був скликаний так званий «Об’єднавчий Собор», який вибрав як «Предстоятеля» лже-митрополита Єпіфанія, «рукоположеного» анафмованим монахом Філаретом, і потім цій новій структурі, яка виникла в результаті описаного раніше, було надано статус автокефалії.

Ключове питання, яке зазвичай піднімається по цій проблемі, полягає в тому, чи є рішення вчиненого собору під головуванням Патріарха (як у випадку з Архієрейським собором Московського Патріархату) таким, які не підлягають відкликанню, або вони можуть бути скасовані іншим патріаршим собором?

Це питання займало Вселенську Церкву з часів Сардикійського собору (що відображається в його 3, 4 і 5 правилах), в якому брали участь західні єпископи і на якому головував Осія Кордубський, а також на скликаному після нього Соборі східних єпископів в нинішньому Філіппуполі (Пловдив – прим. пер.).

Єпископ Римський Зосима першим, посилаючись на правила Сардикійського собору, як на правила, нібито рівні за значенням правилам Першого Вселенського собору (Нікейського), відстояв право апеляції в відношенні церков Північної Африки і добився відновлення позбавленого сану єпископом Сікським Урбаном пресвітера Апіаря.

Африканські епископи рішуче відкинули домагання Римського єпископа Зосіми і наступника Боніфація Целестіна I, який вимагав права верховного судді для своїх Церков в 424 р.

Раніше Карфагенський Помісний собор своїм правилом 36 (31), згідно нумерації «Підаліона», яке повністю повторюється і в правилі 134 (129) того ж собору, постановив: «Визначено також, щоб, коли пресвітери і диякони, та інші нижчі причетники, зі виниклими у них справами, скаржаться на суд своїх єпископів, вислуховували їх сусідні єпископи, і щоб, за згодою власних їхніх єпископів, припиняли виниклі поміж ними непорозуміння запрошені ними єпископи. Заради цього, якщо і від цих до вищого суду захочуть перенести справу, нехай не переносять у суди по той бік моря, але до перших єпископів своїх областей, як багато разів визначено це і про єпископів. А ті, що переносять справи до судів по той бік моря, ніким у Африці нехай не приймаються до спілкування». А найважливіше тут те, що правила Карфагенського собору були кінцево й номінально закріплені 2-м правилом Шостого Вселенського собору, а також I-м правилом Четвертого та I-м правилом Сьомого Вселенських соборів.

Отже, Нерозділена Церква прийняла те, що визначається 3, 4 і 5 правилами Сардикійського собору і стосується спеціальної привилегії, яка була дана Папі Римському – тоді ще православному єпископу найстарішого Риму – заради єпископів, які йому підкоряються і тільки, а не має на увазі покладання на нього найвищої церковної юрисдикції.

Щодо цього Зонара каже: «Так ось, у Нікейського собору немає правила, і всі Церкви не адресують до нього апеляції , але тільки ті, які йому підпорядковані» (Σ.Γ. 241), а Вальсамон вказує: «Особливо це відноситься до церковних справ Папи, але потрібно дотримуватися так, як було вирішено» (Σ.Γ. 239).

Таким чином, вимога тодішнього православного єпископа найстарішого Риму про привілею вищої церковної юрисдикції була відкинута церквою, оскільки Шостим Вселенським собором було прийнято канонічне положення Карфагенского собору про те, що будуть відлучатися від Церкви клірики інший церковної патріархії, які звертаються у своїх справах до єпископу найстарішого Риму.

У Православній Кафоличній Церкві на підставі божественних і священних канонів, а саме 9 і 17 правил Четвертого Вселенського Собору, які свідчать: «Якщо ж на митрополита області єпископ або клірик має невдоволення, нехай звертається до екзарха великої області, чи до престолу царюючого Константинополя», не підлягає оскарженню, тобто являється безапеляційним, судове рішення патріаршого собору, скликаного, відповідно, з дотриманням 28-го апостольського правила і 4-го правила Антиохійського собору. Під таким собором мається на увазі загальний собор митрополитів під головуванням екзарха діоцезу або собор місцевої патріархії під головуванням Патріарха.

Як 9-е, так і 17-е правила Четвертого Вселенського собору дають можливість двоякого рішення, згадуючи в одному і тому ж канонічному становищі екзарха діоцезу і Архієпископа Константинопольского, і надають можливість рівноцінного звернення про оскарження до будь-якого з них, а, таким чином, канони не засновують щодо Архієпископа Константинопольського вищу судову владу і іншу інстанцію юрисдикції.

Нині екзархом діоцезу являється голова місцевої патріаршої області. Щодо цього показові слова Вальсамона: «Рішення Патріархів не підлягають оскраженню (Ν ΡΚΓ, κβ, Β.Γ.α.λη), [якщо] «Блаженніший Патріарх тієї області, після прилюдного оголошення визначив те, що відповідає церковним канонам і законам, і ніяка сторона не висловила заперечення проти цього». Також в «Епанагозі” (11, 6) (JGR т. 2, 260) написано: «Суд Патріарха не підлягає оскарженню і повторного розгляду іншим [суддею], бо він є главою і цих церковних судів», а святий Фотій Великий в своєму «Номоканоні» (Титул 9, гл. 1; LA 169) пише: «Не підлягають оскарженню рішення патріархів».

Таким чином, судове постанову будь-якого священного патріаршого собору, який являється, з точки зору нашого канонічного права, досконалим собором, винесене після розгляду канонічної справи, є незворотнім і може бути оскаржене тільки через Вселенський собор (П. Панайотаку «Система церковного права. Уголовное право Церкви», стр. 836 и далее, г. Афины, 1962 г.).

Святий Никодим Святогорець, згадуючи 9-е правило Четвертого Вселенського собору на стор. 192-193 «Підаліон» (вид. В. Рігопулу, Салоніки, 1998 г.) і «відповідаючи» віровідступнику і уніату Віссаріону, а також Віньону і Белларміну, які були названі папістами, проводить винятковий канонічний аналіз цієї теми, говорячи: «Патріарх Константинопольський не має права діяти в юрисдикції та парафіях інших патріархів, і йому не надано канонами право приймати апеляції у всій Вселенській Церкві. Це випливає з:

а) Четвертого діяння Халкідонського собору, згідно з яким Анатолій, Архієпископ Константинопольський, діяв в порушення кордонів і забрав Тир від єпископа Фотія, передавши його єпископу Берітському Євстафію, позбавив сану і відлучив Фотія, і був засуджений за це сановниками і всім собором. Більш того, незважаючи на те, що колись було прийнято багато рішень, діяннями собору це було скасовано, Фотій був виправданий і отримав назад єпископію Тірську. З цієї причини також і Патріарх Ефеський Ісаак говорив Михайлу I Палеологу, що Патріарх Константинопольський не поширює свою владу на патріархати Сходу (згідно Г. Пахимер, кн. 6, гл. 1);

б) того, що державні і царські закони не визначають, що тільки судження і рішення Патріарха Константинопольського не береться для оскарження, але [рішення] всіх патріархів без обмежень. Юстиніан в своїй праці “Новели” (123) говорить, що правлячий Патріарх приймає рішення відповідно до церковних канонів і законів, щоб ніяка сторона не виступила із запереченнями проти них. Також Лев VI Мудрий в 1-м титулі свого збірника законів говорить, що суд Патріарха не підлягає оскарженню і не розглядається повторно ким-небудь іншим, будучи найголовнішим з усіх церковних судів. Також і Юстиніан в Кн. 3, р. 2 говорить: «Патріарх, уповноважений розглядати рішення церковного зібрання, нехай не боїться бути оскарженим», і в Кн. 1, в титулі 4 про церковні розпорядження, пише, що не підлягають оскарженню рішення патріархів. Там же, в р. 29 щодо рішень патріархів зазначено, що, згідно з визначеннями попередніх імператорів, апеляція на рішення патріарха не подається.

Отже, якщо, згідно із затвердженим імператорами, які діяли відповідно до священних канонів, рішення всіх патріархів не підлягають апеляції, тобто не передаються для розгляду іншому патріарху, яким чином Патріарх Константинопольський має право їх переглядати? І якщо б 4 і 17 правила Константинопольского собору мали на меті наділити Патріарха Константинопольського правом на апеляцію, щоб він міг оскаржити рішення інших патріархів, як збиралися імператори встановити повністю протилежне, в період, коли вони самі знали, що державні закони, які не відповідають церковним канонам, визнавалися недійсними?

в) того, що, якщо ми визнаємо, разом з вищезазначеними папістами, що Патріарх Константинопольський судить патріархів і переглядає їх вирішення, то оскільки канон не робить винятки щодо будь-якого патріарха, це означає, що він (Константинопольський Патріарх) судить і переглядає рішення також і Папи Римського, і є кінцевим і загальним суддею всіх патріархів і навіть самого Папи».

Відзначимо тут, що професор (а перш за все – ієрарх) в своєму багатосторінковому тексті з українського питання вказує правила Сардикійського собору, але «забуває» про більш нові правила Карфагенського собору і їх остаточне затвердження 2-м правилом Шостого Вселенського собору. Посилаючись на священний «Підаліон» і не будучи в силах протистояти святому Никодиму, він намагається підірвати авторитет священного “Підаліона” і заглушити голос його святійшого і богоносного автора, привласнюючи авторство «Підаліона» якимось анонімним письменникам.

Внаслідок цього канонічне право на перегляд справи монаха Філарета (Денисенка) після рішення, яке вже прийняте, патріаршего собору Московського Патріархата має тільки Вселенський собор. Колись почесний Вселенський Патріарх Варфоломій, якому я вдячний і якого я поважаю, оскільки по-людськи зобов’язаний йому своїм рукоположенням і просуванням по службі в якості помічника єпископа Священної Австралійської Архиєпископії, написав в своєму патріаршому листі № 1203/29.08.1999 до Святішому Патріарха Московського Олексія:

«У відповідь на телеграму і лист Вашого возлюбленного і дорогого нам Блаженства з виниклої проблеми у Вашій братській для нас Святішій Руській Церкві, яка спонукала Ваш Священний Собор до прийняття, за відомими йому причин, рішення про позбавлення сану колись займавшого одне з перших місць члена даного Синоду Митрополита Київського Філарета, бажаємо братньо довести до відома Вашої Любові, що наша Свята Христова Велика Церква, що визнає повне виключне право на вирішення даного питання Вашої Святої Руської Церкви і, визнає всі Соборні рішення з даного питання, абсолютно не бажаючи доставити будь-які незручності Вашій братній Церкві».

Як канонознавець, він визнає принцип тотожності покарань, що підтверджується і його листом до Московського Патріарха з приводу анафематствування Філарета (Денисенка), (1997): «Отримавши повідомлення по згаданому рішенні, ми повідомили про нього ієрархії нашого Вселенського Престолу і просили її надалі ніякого церковного спілкування зі згаданими особами не мати».

5 . Святі 9-е і 17-е правила Четвертого Вселенського собору, як ми вже сказали, встановили одинакову ступінь юрисдикції для екзарха діоцезу (сьогодні це Голова кожного патріаршого собору) і для Святійшого Вселенського Патріарха – Архієпископа Константинопольського і не наділили ні один патріарший престол більшою юрисдикцією, ніж інші. Отже, засуджений [своїм] патріаршим собором не може звернутися до іншого патріаршому собору, а лише тільки до Вселенського собору. Саме цей принцип узаконив Шостий Вселенський з обор своїм 2-м правилом, номінально затвердив правила Карфагенського собору, який, як уже згадувалося, відхилив вимогу загальної юрисдикції для єпископа старішого Риму і, як наслідок, – для будь-якого іншого патріарха церкви.

У всякому разі, більш нове священне правило – 2-е правило Шостого Вселенського собору – кінцево затвердило постанову Карфагенського собору і, як більш нове канонічне положення, змінює більш старіше і має над ним переважну силу, як це діє і в будь-якій системі правосуддя і як підтверджується словами Нагірній проповіді Господа: «Ще ви чули, що було стародавнім наказане: Не клянись неправдиво, але виконуй клятви свої перед Господом. А я вам кажу не клястися зовсім» (Мф. 5, 33-34). Висновок, який слідує з цієї канонічної церковної норми для випадку з Україною, каже про помилковість і відсутності канонічної компетенції та юрисдикції у Священного Синоду Вселенського Патріархату для розгляду звернення та прийняття остаточного рішення стосовно колишнього духовенства іншого священноначалія – Руської Церкви, зміни та скасування рішення вчиненого патріаршого собору без відповідних канонічних повноважень.

Таким чином, рішення про канонічне відновлення були позбавлених сану, анафемованих і нерукоположених осіб з двох розкольницьких структур України, яке передувало наданню Томосу про автокефалію, є недійсним, а тому рішення про надання автокефалії канонічно неіснуючим «церквам», що складається з людей, що переступають канони, також виявляється недійсним.

Тепер це повинно бути визнано Всеправославним собором, який повинен зібратися якомога швидше, по наполегливій вимозі блаженних предстоятелів Пресвятих Православних Автокефальних Церков, адресованому до Вселенського Патріарха Варфоломія, щоб устранити цю тяжковирішувану проблему, яку, на жаль, ніхто не розглядає, спираючись на її реальну канонічну основу. Слід докласти всіх зусиль, щоб запобігти найбільшій небезпеці – припинення церковного спілкування Православних Автокефальних Церков, що може мати непередбачувані наслідки для стабільності Єдиної Святої Соборної і Апостольської Православної Церкви.

Виникає питання: синодальна комісія з догматичних і канонічних питанням не знає про вищевикладене?
Чи вивчила синодальна комісія з питань міжправославних і міжхристиянських відносин наслідки визнання цієї недійсної автокефалії, явної канонічної помилки Вселенського Патріархату, про що було повідомлено на Постійному Священному Синоді? Цілком передбачувано, що у відповідь Московський Патріархат припинить церковне спілкування з Елладською Церквою і, можливо, визнає в Греції іншу релігійну «структуру», яка вже знаходиться в спілкуванні з Руською Православною Церквою Закордоном, – колишній Синод Карловича(РПЦЗ).

Чи щирі ми перед обличчям нової бурі? Чи готові ми взяти на себе відповідальність перед Богом, перед вічністю і перед історією?

МИТРОПОЛИТ
+ Пірейський СЕРАФИМ

Джерело: https://www.romfea.gr/epikairotita-xronika/32274-peiraios-pote-den-apodexthika-protasi-gia-anagnorisi-tis-anupostatis-ekklisias-pou-dimiourgithike-stin-oukrania

Переглядів: 242

This post is also available in: Російська

Перейти до панелі інструментів