Лист 12 святогірських старців до Священного Кіноту Святої гори Афон з приводу української автокефалії

У мережі інтернет було опубліковано лист дванадцяти Афонських старців, що несуть чернецький подвиг у келіях та скитах Святої Гори, до Священого Кіноту Святої Гори з приводу ситуації, що склалася у зв’язку з антиканонічним рішенням Константинополя про надання автокефалії структурі, яку утворили представники розколу.

Відділ зовнішніх церковних зв’язків УПЦ публікує текст цього листа, датованого 17 березня 2019 року, у перекладі українською мовою.

На Святій Горі, 17 березня 2019

До чесного Священного Кіноту Святої Гори Афон в Кареї

Високопреподобні всечесні отці і браття у Христі, благословіть!

З великим смутком і тривогою дізналися ми про те, що відбувається у всій Православній Церкві з приводу антиканонічного надання автокефалії розкольникам України без погодження з канонічною автономною Церквою на чолі з Митрополитом Онуфрієм, яка продовжує вважати нових автокефалістів розкольниками, та згідно з Священними Канонами не підтримує церковного спілкування з ними та з усіма, хто має із схизматиками церковне спілкування. Руська Церква вже перервала євхаристійне спілкування з Вселенським Патріархатом, який самовільно надав автокефалію, вийшовши за свої межі та втрутився у чужу юрисдикцію, незважаючи на чітку заборону Священних Канонів. Таке саме зроблять і інші Церкви, про що вже заявили. Таким чином, це загрожує виникненню та поширенню розколу, подібного тому, що стався у 1054 році. Ще не загоїлися рани та травми, що були викликані Собором на Криті, в Колімбаріоні, який через церковне прийняття єресей та підтримку всеєресі екуменізму розірвав будь-який зв’язок з православним отцівським та соборним Переданням, що засуджує єресі. І ось сьогодні Тіло Церкви вкривається новими ранами, відповідальність за які лежить виключно на Вселенському Патріархаті через його виправдання хоч поки що не єресей, але розколів. Таким чином, створюються перешкоди спасінню людей, тому що Святе Письмо та Святоотцівське Передання неодноразово наголошують на тому, що схизма та єресь ведуть до загибелі, оскільки в них не діє Святий Дух.

Обмежимося лише найменшими свідченнями. Св. Василій Великий, називаючи розкол другим після єресі церковним відхиленням, повчає: «ті, хто відійшов від Церкви, вже не мають благодаті Святого Духа на собі, бо занепало надання благодаті, оскільки перервалося її законне наслідування» [1]. Тобто всі ті, хто відходять від Церкви у розколи, вже не мають благодаті Святого Духа, оскільки внаслідок розриву церковного спілкування припиняється і дія Святого Духа. Далі св. Василій продовжує, говорячи, що вони [ті, хто у розколі] вже не можуть іншим через Таїнства передати ту благодать, від якої самі відпали: «але відторгнуті, зробившись мирянами, вже не мають влади ні хрестити, ані рукопопокладати, і не могли іншим передавати благодать Святого Духа, від якої самі відпали» [2].

Святий Іоанн Златоуст також навчає, що розколювати Церкву є злом не меншим, аніж впадати у єресь: «Робити в Церкві розділення є не меншим злом, аніж впадати в єресі» [3]. Він вважає, що ніщо так не гнівить Бога, як розділення і розколи, і згадує слова одного праведника, який говорив, що навіть мученицька кров не може загладити гріх розколу [4].

Єресь та розкол є справами диявола. Коли той не досягає успіху в перешкоджанні спасінню за допомогою єресей, він викликає розколи. Дане твердження повністю виражено у 13 правилі Двократного Собору при Фотії Великому (861): «Вселукавий, посіявши в Церкві Христовій насіння єретичного бур’яну, і бачачи, що вони мечем Духа підсікаються під корінь, у інший спосіб, через злі підступи намагається безумством розкольників розсікати тіло Христове» [5].

Причиною тривоги та написання даного листа є наше бажання виявити нашу волю щодо того, аби не стати нам, святогорцям, причасниками розколу, аби наше спасіння не опинилося у небезпеці. Ми залишили світ та все тлінне у ньому, і присвятили себе духовному та тілесному подвигу, щоб віднаходити Божу милість. Не було б вибачення нашій безтурботності та безумству, якби виявилося, що наші труди і сподівання стали марними, оскільки ми вступили у причастя з відлученими від причастя розкольниками України, яких відлучила Руська Церква, якій ті були канонічно підпорядковані протягом більше ніж трьох століть, упродовж яких їх постійно, безперервно та соборно визнавали всі без виключення православні, у тому числі і Вселенський Патріархат – цей випадок є очевидним проявом Священноканонічного Передання.

33 правило Лаодикійського Собору забороняє спільні молитви з єретиками і розкольниками: «В тому, що не належить молитися спільно з єретиками чи розкольниками» [6]. І 2 правило Антіохійського Собору говорить, що той, хто причащається з відлученими від причастя, сам стає поза спілкуванням церковним, а разом з тим говорить і те, що не може інша Церква відновити відлучених від причастя «Нехай не буде дозволено мати спілкування з відлученими і приймати в одній Церкві тих, кого не приймають в зібрання іншої Церкви. Якщо ж хто-небудь з єпископів, або пресвітерів, або хто-небудь з кліру буде в спілкуванні з відлученими, то нехай буде і сам поза спілкуванням як такий, що порушує церковне правило»[7]. Відлучених від причастя не може відновити Собор іншої Церкви, а лише тої, яка це відлучення наклала. Всі, хто порушує цей канон, як те зробив Патріарх Варфоломій з українськими розкольниками, оскільки їх засудила Руська Церква і лише вона має право їх відновити, відлучаються від Церкви. Так і 4 правило Антіохійського Собору навчає «Якщо якийсь єпископ, відсторонений від сану Собором, чи пресвітер, чи диякон відсторонений своїм єпископом, насмілиться звершити будь-яку священну службу – чи то єпископ за попереднім своїм звичаєм, чи пресвітер, чи диякон, – такому, на наступному Соборі, немає чого сподіватись на відновлення в попередньому чині, ані навіть допущеним бути до принесення виправдання. Але і всі ті, хто спілкується з ним, нехай будуть відлучені від Церкви, а особливо, коли, знаючи про осудження, проголошене на вищеназваних, насміляться мати спілкування з ними» [8].

Церковна ситуація в Україні є хоча й простою, але небезпечною через втручання Вселенського Патріарха Варфоломія до чужої юрисдикції та його входження у спілкування з відлученими розкольниками. До 1686 року Україна належала до Вселенського Патріархату, як давніше, ще перед 1590, [до нього] належала і Руська Церква. У 1686 році Актом Патріарха Діонісія IV вона перейшла до юрисдикції Московського Патріархату, до якого і належить, згідно всеправославного прийняття, до сьогодні, вже 333 роки. Після падіння комунізму у 1990 році, становлення української незалежної держави породило запит про утворення і незалежної автокефальної Церкви. Мова тут йде про законне і справедливе прохання, на яке частково відповіла Руська Церква, надавши статус широкої автономії, але не повної автокефалії. У протидію цьому рішенню, митрополит Київський Філарет, тоді ще канонічний єпископ РПЦ, після своєї поразки на виборах патріарха Московського сам вчинив розкол, утворивши свою незалежну церкву, і через це був покараний відлученням та накладенням анафеми. Ще раніше існувала інша розкольницька Церква Макарія Малетича, відлученого священика, який згодом «був рукопокладений у єпископи» не просто розкольниками, але позбавленими канонічного спадкоємства. Всі православні донедавна вважали, що ці дві відлучені від причастя групи є розкольниками. Але 15 грудня 2018 року вони об’єдналися, і 6 січня 2019 року їх самовільно у якості канонічної Церкви прийняв у церковне спілкування Вселенський Патріарх Варфоломій. В той час як канонічною і законною Церквою насьогодні усіма вважається та, що належить до юрисдикції Руської Церкви – автономна Українська Православна Церква, яку очолює Митрополит Онуфрій.

Надалі ми не будемо вдаватися у історичні, канонічні та геополітичні аналізи, велика кількість котрих пояснюють втручання Константинополя в українське питання. Ми зацікавлені у тому, щоб відмітити еклезіологічні та сотеріологічні наслідки, та прояснити нашу позицію, виразивши нашу стурбованість. Давно відомо, що Патріарх Варфоломій не має особливої поваги до Священних Канонів, які він порушував і порушує. Особливо це стосувалося його зв’язків з єретиками, наразі ж це відбувається по відношенню до розкольників. Він втрутився у питання української автокефалії, не маючи на те ні канонічної юрисдикції, ані повноважень. Спочатку, спираючись на недостатньо освічених чи корисливих богословських консультантів, він спробував обгрунтувати своє вторгнення посиланням на таку постанову, як екклітон (ἔκκλητον). Тобто, що нібито він сам, наче інший папа, може приймати апеляції та звернення про захист від інших Автокефальних Церков. Неначе він є не перший серед рівних (primus inter pares), а перший без рівних (primus sine paribus), згідно з новоявленою папською думкою горе-богословів післяотцівської епохи). Але цей аргумент з тріском провалився, оскільки суперечить соборному устрою Церкви, згідно з яким Патріархи і Предстоятелі є рівним між собою; Константинопольський має першість честі, але не влади, як на те претендує папа. Право еккліту (апеляцій) поширюється лише на ті території, які належать до його власної юрисдикції, а не до юрисдикції інших патріархів. Безспірною та безсумнівною є канонічна традиція, яку стисло виклав Богом натхненний розум одного з найбільших богословів та каноністів, преподобного Никодима Святогорця, перед величчю якого мають відступити всі, хто роздумує та пропонує введення чогось нового чи має намір приховати пусте. У своїй великій примітці він коментує 9 правило 4 Вселенського Собору («якщо ж на митрополита області єпископ, або клірик, має невдоволення, нехай звертається до екзарха великої області чи до престолу царюючого Константинополя, і перед ним нехай судиться»). Преподобний тлумачить правило з огляду на церковну історію, на багато інших правил, на думки авторитетних древніх каноністів, а також візантійського законодавства благочестивих царів, і приходить до висновку: «Константинопольський предстоятель не має права діяти у діацезах та областях інших Патріархів, і це правило не дало йому права приймати апеляції по будь-якій справі по всій Церкві». Між іншим він наводить і думку визначного каноніста Зонари, який говорить, що: «Константинопольський предстоятель розглядає апеляції лише тих, хто є підлеглим Константинопольському предстоятелю, як і Римський папа – апеляції тих, что є підлеглими Римського папи», і що «Константинопольський предстоятель є першим та останнім суддею лише над підлеглими йому митрополитами, але не над тими, хто є підлеглими іншим патріархам»[9].

Коли ж патріарх Варфоломій переконався в тому, що в своєму транскордонному втручанні в межі чужої юрисдикції він не може спиратися на екклітон, то він, за допомогою готових прислужитися йому власних радників, через 333 роки виголосив, що Україна належить до юрисдикції не Руської, а Константинопольської Церкви! Його неуважні або войовничі богослови приховали і перекручено перетлумачили безліч документів і думок, аби прийти до смішного висновку про тимчасовий характер передачі України Руській Церкві (тимчасовий характер довжиною в три з лишком століття!), а зараз ця поступка скасовується. Необхідно відзначити, що всі без винятку автокефальні Церкви до цього дня завжди вважали і вважають Українську Церкву частиною Церкви Руської, а митрополитом Київським визнають мудрого і скромного владику Онуфрія. Внаслідок цього, відновлення розкольників України стороннім Патріархом, що втрутився і самовільно надав їм церковну автокефалію, про яку не просила місцева канонічна Церква [10], і незважаючи навіть на протилежну думку місцевого церковного керівництва та без всеправославної на те згоди, а вірніше із всеправославним непогодженням, використовуючи неіснуюче та антиканонічне право еккліту та оскарження юрисдикції, яка вже більше трьох століть, через неправильне тлумачення відповідних документів, робить новий статус автокефалії проблемним.

Розкольники залишаються розкольниками, канонічною є лише Українська Православна Церква, яку очолює митрополит Онуфрій. На сьогодні ні одна Помісна Церква, окрім Константинополя, не визнала нового «митрополита» псевдо-автокефальної «Церкви» схизматиків Єпіфанія. Ми вважаємо не тільки несправедливою, але і позбавленою елементарної логіки навмисну короткозорість деяких щодо цього основоположного погляду на дану проблему і односторонню з їх боку концентрацію на не пов’язаних з цим поглядом питаннях: напр. на націоналізмі чи екуменізмі головних представників (минулого і сьогодення) Руської, але не канонічної Української Церкви, на які вони наводять збільшувальне скло, щоб виправдати неканонічність вчинків.

Більшість святогорців возрадувалися великою радістю, коли Священний Кінот значною більшістю вирішив не направляти ні своїх представників, ані навіть вітального листа на інтронізацію розкольника Єпіфанія. Ми були дуже засмучені тим, що деякі монастирі з тих, які були в меншості, через тиск, що чинився на них, проігнорували дане рішення і взяли участь в інтронізації. Такі ж самі почуття радості наповнили наші серця з приводу того, що багато монастирів перешкодили відвідуванню їх «єпископами» і «кліриками» нової лжецеркви, але гіркота і безпристрасний гнів – щодо, на щастя, тих небагатьох, які люб’язно прийняли їх і/або співслужили з ними!!!

Високопреподобні отці,

  • через серйозність даної теми,
  • через авторитет та резонанс, що має святогорське свідчення в усьому православному світі,
  • задля забезпечення внутрішньої святогорської єдності,

ПРОСИМО ВАС

До всеправославного рішення заборонити даним схизматикам вхід до нашого святого місця, або, принаймні, заборонити діяти їм як клірикам. З огляду на те, що жодна Помісна Церква не тільки не прислала своїх представників, але і протягом трьох місяців, незважаючи на непосильні тиски, навіть не почала спілкування, ми вважаємо, що ці обставини змушують прийняти вищевказане рішення.

Інформація про нові відвідуваня Святої Гори даними схизматиками під час свята Благовіщення та відразу після Воскресіння Господнього, змушують прийняти рішення безвідкладно.

До того ж ви, напевно, знаєте і з інших джерел, але в основному з тих інформаційних текстів, які надіслала канонічна Українська Православна Церква, що головні діячі (минулого й теперішнього) розкольницької «ієрархії» не лише обтяжені засудженням церковних (Української Церкви, Константинополя, Болгарської Церкви та інших), а також і рішеннями громадянських судів за тяжчі моральні діяння, які є немислимими і для мирян, і для не християн! На них лежить вина за активне втручання у відносно недавній болгарський розкол, за зв’язки з уніатами України, за жахливі гоніння, які розповсюджені за підтримки державної влади проти канонічної Церкви останні 5 років, і особливо після визнання Патріархом Варфоломієм, через недавні неприйнятні заяви  «архієпископа» Єпіфанія про гомосексуалізм і т.п. Врешті, ви зрозумієте, що ці відвідування нашого святоіменного місця не мають паломницького характеру, але мають цілю експлуатувати авторитет очікуваної ними прихильної позиції Афону для виведення їх звільнення з всеправославної ізоляції і досягнення беззаконних своїх планів.

Однак ми, Божою благодаттю слідуючи непомильному соборному і святоотцівському церковному переданню, не будемо ставити під небезпеку наше спасіння, причащаючись з відлученими від причастя українськими розкольниками, вірячи, що причащаючись з відлученими від причастя, лишаємося самі без причастя. Подібним спілкуванням ми також не будемо сприяти гонінням на канонічну Церкву і в увіковічненні розколу на місцевому рівні чи на рівні всього Православ’я. Боїмося ми й внутрішньо-афонского розколу, якщо не будуть прийняті правильні і мужні рішення.

Очікуючи Вашої вчасної відповіді з шануванням і належною повагою,

Старець Арсеній ієромонах з братством, священна келія «Панагуда» (Кутлумуш); старець Авраам ієромонах з братством, священна калива святого Герасима, священний Кутлумушський скит; старець Феофіл ієродиякон з братством, келія святих Безсрібників монастиря Григоріат Пахоміїв; старець Миколай монах, священна Хіландарська келія св. Димитрія; старець Йосиф монах з братством, келія святих Федорів монастиря святого Павла; старець Савва монах з братством, келія святих Архангелів монастиря Хіландар Савеїв; старець Никодим монах, келія св. Нектарія монастиря Ставроникита; старець Гавриїл монах, келія преподобного Христодула монастиря Кутлумуш; старець Єфросин монах з братством, келія святого Іоанна Предтечі монастиря Кутлумуш; старець Паїсій монах з братством, келія святих Архангелів монастиря Хіландар; старець Никодим монах, келія св. Іоанна Богослова монастиря Велика Лавра; старець Арсеній монах, калива святого преподобномученика Герасима, Кутлумушський скит.

Копія: двадцяти святогорським монастирям.


[1] Василій Великий, святитель. Правила святого Василія Великого. Правило перше (див. наприклад: https://azbyka.ru/otechnik/Vasilij_Velikij/pravila-svyatogo-vasiliya-velikogo-s-tolkovaniyami/1#1_1)

[2] Там же.

[3] Іоанн Златоуст, святитель. Бесіди на послання до ефесян. XI // Твори святого Іоанна Златоуста. Т. 11. СПб, 1905. С. 104.

[4] Там же. С. 102. «Ничто так не оскорбляет Бога, как разделения в Церкви…Один святой муж сказал нечто такое, что могло бы показаться дерзким, если бы не им было сказано. Что же именно? Он сказал, что такого греха не может загладить даже кровь мученическая».

[5] Никодим Святогорець, преп. Підаліон. 17 правил собору, який відбувся в храмі святих апостолів і отримав назву Двократного. Правило 13. Т. 3. Єкатеринбург, 2019. С. 31.

[6] Там же. Правила Лаодікійского собору. Правило 33. Т. 3 С. 173.

[7] Там же. Правила Антіохійського собору. Правило 2. Т.3. С. 126.

[8] Там же. Правила Антіохійського собору. Правило 4. Т.3. З 128.

[9] Там же. Правила IV-го Вселенського собору. Примітка до 9 правилом. Т. 4. сс.146-149.

[10] 1) прохання канонічної Помісної Церкви до власного священноначалля (Матір-Церква); 2) згода Матері-Церкви і 3) всеправославний консенсус складають три необхідні умови для проголошення автокефалії, згідно одноголосно схваленому всіма Церквами тексту (ст. 3) в листопаді 1993 року. Все це в зазначеному проголошенні є відсутнім!

 

Переглядів: 436

This post is also available in: Російська

Перейти до панелі інструментів