ІНТЕРВ’Ю. Митрополит Луганський і Алчевський Митрофан: «Простити без умов»

Дане інтерв’ю Голова ВЗЦЗ УПЦ Митрополит Луганський і Алчевський Митрофан дав газеті «Аргументи і факти», де воно було опубліковане 12 квітня 2017 року в скороченому варіанті. Нижче подається повний варіант інтерв’ю владики.

Митрополит Луганський і Алчевський Митрофан керує єпархією, яка поділена лінією розмежування. Частина його вірних проживає на підконтрольній українській владі території, інша частина – на території «ЛНР». Окрім того, владика очолює Відділ зовнішніх церковних зв’язків УПЦ, а тому часто буває в Києві. Ми вирішили поговорити з владикою на теми, які безпосередньо стосуються його діяльності по обидві сторони фронту.  

― Владико, як би Ви охарактеризували загальне становище Вашої Церкви протягом останніх трьох кризових років в історії нашої країни?

Слід з приємністю відмітити, що наша Церква за цей період не лише вистояла, але й навіть показала свою силу та ще більше проявила свій потенціал. Протягом згаданого періоду певні сили намагалися створити навколо нашої Церкви певну негативну реальність – реальність Церкви, від якої нібито втікають вірні, яка нібито є антидержавною і антиукраїнською і т. д. Однак, наша Церква спокійно демонструє зовнішньому світові своє справжнє життя, яке розбиває той віртуальний образ, який навколо нас штучно створюють. Наша Церква не розсипалася, всупереч злорадним очікуванням окремих сил, кількість вірних-мирян збільшилася, кількість ченців збільшилася, Церква продовжує жити повноцінним життям і звершувати свою миротворчу місію.

― Ви працюєте у сфері відносин УПЦ з іншими конфесіями. Як би Ви охарактеризували стан міжконфесійних стосунків в Україні загалом і які, на Вашу думку, основні проблеми в цій сфері?

Загалом, відносини нашої Церкви з переважною більшістю українських конфесій і релігійних організацій є рівними і спокійними. Виключенням є відносини з УПЦ КП. У цьому конфлікті, який ця конфесія розпалює проти нашої Церкви, вони ж самі й втрачають.

Якщо говорити загалом, то вважаю, що конфесією, яка найбільш стратегічно програла за останні 3 роки – є саме УПЦ КП. Розумію, що для багатьох це звучатиме дивно й неочікувано, тому поясню свою думку. Тактично вони отримали певні тимчасові переваги, однак стратегічно програли.

По-перше, тому що за ці роки з початку війни УПЦ КП зуміла повністю зіпсувати відносини з нашою Церквою. Захоплення наших парафій їхніми прихильниками, агресія, ненависть і злоба, диффамаційна риторика по відношенню до УПЦ у заявах їхніх офіційних осіб і взагалі членів та симпатиків цієї конфесії, відверте цькування ними нашої Церкви як “антиукраїнської”, “антидержавної” і т. п., лобіювання ними різних законопроектів (№№4128, 4511, 5309, 1244), що спрямовані проти нашої Церкви та інші їхні дії – все це вщент зруйнувало ті паростки хоча б людських відносин, які існували між нами до початку війни. Знаю, що певна частина наших священиків і навіть деякі архієреї нашої Церкви, які до війни мали чисто людське спілкування з представниками УПЦ КП, були просто шоковані зміною їхньої поведінки з початком війни, у зв’язку з чим було перерване навіть чисто людське спілкування. Не скрізь і не у всіх, але у багатьох і багато де. І це при тому, що ми є самодостатньою Церквою – канонічною, легітимною, визнаною, і нам нікому нічого доказувати не треба. При цьому, УПЦ КП є неканонічною, нелегітимною, невизнаною, і без нашої Церкви вони ніколи жодного визнання не отримають. Саме тому мене й дивує така їхня поведінка. Вважаю, що політичні емоції у них взяли верх над розумом.

Другим програшем УПЦ КП є остаточне руйнування їхніх відносин з УАПЦ. Таким чином, УПЦ КП зуміла пересваритися з найближчими й життєво важливими для себе конфесіями – УПЦ і УАПЦ. Адже вони заявляють, що саме з УПЦ та УАПЦ хочуть об’єднатися в єдину Церкву. Як вони тепер це планують робити, мені важко уявити.

Третьою проблемою для УПЦ КП є її намагання грати роль “державної церкви”, що в українських реаліях негативно відображається на тій конфесії, яка на таку роль претендує. Цим фактом стурбовані й інші конфесії нашої країни. Зокрема, голова УГКЦ владика Святослав Шевчук вже двічі в своїх заявах попереджав про небезпеку фаворитизації державною владою якоїсь однієї конфесії.

Четвертим програшем для УПЦ КП є відсутність позитивних для них змін в контактах з Константинопольським Патріархатом, на визнання з боку якого вони нібито покладали великі надії. Константинополь їх ніколи не визнає, бо це приведе до великих проблем не лише з РПЦ, але й з іншими Помісними Православними Церквами, а це – надто велика ціна для Константинополя. Тому, я порадив би керівництву УПЦ КП просто перестати гратися в цю гру, припинити обманювати своїх людей, створюючи ці ілюзії визнання. Визнання не було, визнання немає, і визнання не буде. Двері Церкви для них відкриті, і вони знають, як в них увійти, а тому не треба шукати інших шляхів.

Більше того, восени минулого року під час приватної зустрічі на Фанарі з окремими представниками УПЦ КП їм зі сторони Константинольського патріархату було прямо сказано приблизно наступне: звичайно, ми вас поважаємо, але ви – в розколі, а тому ви маєте вести діалог з УПЦ, з нами, і ми всі разом – з патріархом Кирилом. Очевидно, що нічого іншого їм там і не могли сказати. Такі поради, звичайно, дуже опечалили представників УПЦ КП, які до того часу вже встигли серйозно зіпсувати воду в тому колодязі, з якого Константинополь їх тепер спонукає пити.  Цікаво, що з осені минулого року в висловлюваннях їхніх офіційних осіб значно поменшало словесного яду в сторону РПЦ, і також стало значно менше інформаційних випадів проти УПЦ. А Філарет в деяких своїх інтерв’ю навіть почав говорити про необхідність жити дружно з нашою Церквою, “бо нам рано чи пізно бути в єдиній Церкві з ними”. Можливо, це співпадіння. Хоча надовго його (Філарета) не вистачило, про що свідчить його недавня промова у Верховній Раді.

І останнім пунктом, на який я би хотів звернути увагу, є те, що за ці роки помітного збільшення віруючих в УПЦ КП ми не спостерігаємо. І це незважаючи на потужну інформаційну пропаганду, підтримку держави і т. д. В нас людей не зменшується, а в них – не збільшується. Наші храми заповнені, нові парафії відкриваються, кількість ченців збільшується. Церква живе й діє.

― Скажіть, будь-ласка, владико, а є хоч якісь наміри відновити діалог з УПЦ КП?    

Принаймні, після всього перерахованого, з теперішнім керівництвом УПЦ КП це буде важко зробити. Можна думати, що після зміни керівництва цієї конфесії і відходу від справ тих осіб, які там артикулювали агресивне ставлення до нас, наша Церква буде готова говорити з більш поміркованими представниками цієї конфесії. Проблема не лише у верхах, в керівництві цієї конфесії. Проблема тепер знову сягнула в глибини народної свідомості. Адже зокрема в Західній Україні, де відбувалися так звані “переходи”, а в дійсності захоплення парафій, люди пересварилися між собою. Родичі між собою не спілкуються, вулиця з вулицею не говорить. І все це – результати старань по “утворенню Помісної Церкви” представниками УПЦ КП. Зі своєї сторони ми просили їх офіційно й неофіційно: не посилайте своїх кліриків по селах, де є наші парафії, не бунтуйте народ, не сваріть людей між собою; раз не можемо сьогодні зробити краще, давайте не будемо погіршувати ситуацію. Однак, ми почуті не були.

Окрім того, результат тих “переходів” жалюгідний – лише близько 9 парафій наших вільно перейшли, а близько 40 було захоплено. І показово, що в останніх випадках наші громади не лише зберігалися в тих селах і навіть залишалися чисельно більшими, але й деякі з них спромоглися вже побудувати нові храми, наприклад у с. Ходоси та у с. Білогородка, що в Рівненській області.

― Як би Ви охарактеризували стан стосунків між Вашою Церквою та українською державою, особливо в світлі того, що УПЦ подала в суд на Міністерство культури?

Мені б не хотілося повторювати тих аргументів, які вже звучали в публічному просторі зі сторони нашої Церкви на тему суду. Лише хотів би зауважити, що на моїй пам’яті, а я майже 12 років був Керуючим справами УПЦ при Блаженнішому Митрополиті Володимирі, це вперше, щоб державний службовець довів сферу державно-конфесійних відносин до такого стану, щоб одна з конфесій, і при цьому найбільша, була вимушена звернутися до суду. У такому випадку, напевне, слід розглянути рівень професійної придатності та питання доцільності подальшого перебування на посаді таких держслужбовців. Державні чиновники мають сприяти гармонійному розвитку державно-конфесійних відносин і міжцерковному миру. Натомість, ми сьогодні бачимо відверте лобіювання ними інтересів конкретної конфесії, про яку я згадував вище. Як бачимо, ні до чого доброго це не приводить.

― Багато конфесій, зокрема УПЦ КП та УГКЦ, постійно заявляють, що вони з народом. Вашу Церкву звинувачують, що ви нібито проти українського народу й симпатизуєте Росії. Як Ви прокоментуєте такі твердження?

Вони не з народом, а з частиною українського народу. Здебільшого, з західною частиною українського народу. На Сході і Півдні України їхніх парафій або немає, або їхня присутність там мінімальна. У той час як УПЦ – дійсно з народом України. Адже ніхто в нашій країні не стане заперечувати того факту, що населення Криму і Донбасу – це частина народу України. Народ поділений війною і пропагандою, і це відображається на житті Церкви.

Сьогодні наша Церква живе й діє в трьох суспільно-політичних контекстах: в контексті української держави, в контексті Криму і в контексті Донбасу, який палає в полум’ї війни. Немає більше в Україні жодної конфесії, яка повноцінно була б присутня в цих трьох реальностях. І саме цим пояснюється наша позиція щодо основних питань суспільно-політичного буття України.

Нашу Церкву намагаються інструменталізувати, іншими словами – зробити інструментом в політичній чи ідеологічній боротьбі, використати в своїх цілях, при чому такі намагання мають місце з різних сторін. Однак, справа Церкви – служити Богу і людям, незалежно від того, де вони проживають і яких політичних поглядів дотримуються. Політики й зовнішні для Церкви люди не розуміють справжньої природи Церкви, а тому намагаються накласти на Церкву власні лекала.

― Ви керуєте Луганською єпархією, яка знаходиться в одному з найскладніших сьогодні регіонів України. Які настрої людей там?

Перше і головне, що хочу сказати, полягає в тому, що люди, які проживають на непідконтрольній Україні території, не є ворогами України, як тут звикли їх називати. Вони не проти України, вони за Україну, але за ту Україну, яку вони знають і пам’ятають до війни. За ту універсальну Україну, де кожен міг вільно розмовляти своєю мовою, зберігати свою ідентичність, жити згідно з власними регіональними цінностями. Це може не сподобатися чути багатьом людям тут, але так думають люди там, на Донбасі. Люди дуже втомилися від війни, люди просто хочуть миру.

 

― Яким Ви бачите вирішення військового конфлікту на Донбасі?

Проблема цієї війни на даний момент полягає в тому, що з обох сторін ця війна сакралізується. Кров пролилася з обох сторін. Єдиним, що на мою думку, може допомогти подолати цю ворожнечу і розділення – це є прощення. Взаємне прощення. А раз прощення, то це моральна категорія, яка належить до компетенції Церкви. Я скажу, напевне, різкі слова, але скажу. В моральній площині, Донбас має попросити прощення у Києва, а Київ в свою чергу – у Донбасу. Без умов, без виправдань, без доведення своєї правоти. Вбитих по обидві сторони дітей, братів, сестер, матерів і чоловіків вже не повернеш, а тому замість того, щоб жити взаємною ненавистю й злобою, слід краще знайти в собі сили простити. Обом сторонам. Адже про це нас вчить Сам Господь Ісус Христос. «І прости нам провини наші, як і ми прощаємо винуватцям нашим», – говоримо ми в молитві «Отче наш». Прощати слід без умов. І починати наше подальше спільне життя з чистого листа.

 

Переглядів: 162